У далекі-далекі часи у диких горах на півночі Шотландії жив зі своєю молодшою сестрою хоробрий мисливець на ім'я Фінлей.

Щоранку Фінлей йшов із собаками на полювання, а сестру залишав удома. І щоразу, йдучи з дому, він наказував їй підтримувати вогонь у вогнищі і не відчиняти вікно, яке дивиться на північ.

Там на півночі, за сніговою вершиною гори, у глибокій печері жили злі велетні. Ці велетні дуже любили холодний північний вітер і терпіти не могли жаркий вогонь у вогнищі.

Найзлішою і найхитрішою у сім'ї велетнів була стара Кейліх. Йшла чутка, що в гірській печері велетнів зберігаються чималі скарби і навіть чарівні речі, проте ніхто ще не зважився піти туди.

А треба сказати, що сестра Фінлея була дуже нерозважлива дівчина. Їй ніколи не доводилося бачити не тільки самих велетнів, але й навіть їхніх слідів. А чого вона не могла побачити на власні очі, тому вона й не хотіла вірити. Тож, йдучи з дому, вона навіть і не подумала підкинути торфу у вогонь, а якщо вогнище чадило, то вона, нітрохи не бентежачись, відчиняла вікно, яке дивилося на північ, щоб випустити дим.

І от якось вона зробила і те й інше, що брат просив її не робити: вона відчинила вікно на північ і забула підкинути торфу у вогонь, і вогнище погасло.

А вийшовши з хати, вона побачила на ґанку незнайомого вродливого юнака. Він лагідно привітався до неї, побалакав про те й та про інше, і в решті-решт дівчина запросила його в дім.

А треба вам сказати, що цей вродливий юнак був не хто інший, як молодший з велетнів, що жили в тій самій печері. А щоб його не впізнали, він перетворився на людину. Він попросив дівчину дати обіцянку, що вона не скаже братові, хто приходив до неї.

Дурна дівчина – краще б вона не погоджувалася на це! Але вона дала таку обіцянку. А він тільки на те й чекав. Тепер він міг так зачарувати її, щоб вона закохалася в нього до безтями.

Він зовсім заговорив бідолаху, і нарешті вона навіть погодилася залишити дім брата і втекти з незнайомим хлопцем. Гірше за те, вона присягнулася, що, якщо брат завадить їй і вступить з ним у бій, вона не стане допомагати рідному братові.

З цим молодий велетень залишив будинок Фінлея.

Настав вечір. Стомлений Фінлей повертався після полювання з собаками додому і, не помітивши як, забрів у незнайому улоговину. Його це дуже здивувало, оскільки він вважав, ніби добре знає всі улоговини у своїх горах. Там, у тіні горобин та смерек, біля прозорого струмка він побачив хатину. За хатиною вгору по схилу пагорба тягнулося зоране поле. На ньому вже зеленіли сходи, хоча весна в цих суворих гірських краях тільки-но починалася.

Фінлей наказав собакам чекати, а сам підійшов до хатини і постукав у двері.

Йому відкрила гарненька дівчина.

Фінлей увійшов і побачив в хатині стареньку.

– Здрастуй, Фінлею! – сказала старенька.

– Звідки ти знаєш, як мене звуть – здивувався Фінлей. – І звідки ви взялися тут, у наших горах, і ти, і ця гарна дівчина, і ваш будинок, і горобина, і все таке інше?

– Зви мене просто Доброю Чарівницею, – сказала старенька. – Ця дівчина – моя донька. Ми тут, щоб врятувати тебе, Фінлею! Хоч ти і хоробрий мисливець, але, трапляється, і хороброго не завадить попередити про небезпеку.

Чи знаєш ти, що сьогодні в твоєму домі побував молодший з велетнів і твоя сестра запросила його до хати, і йому вдалося зачарувати її? Завтра він прийде знову, щоб убити тебе чарівним блакитним мечем.

– Мені гірко чути це! – сказав Фінлей.

– Тільки ні про що не питай сестру, – попередила старенька. – Пам'ятай, вона тепер під владою злих чар.

Фінлей повернувся з собаками додому, ні про що не запитав сестру і ліг спати.

Вранці він, як завжди, зібрався на полювання...

але далеко не пішов, а сховався. І, тільки-но на дорозі з'явився велетень – той самий, що перетворився на вродливого юнаком і зачарував сестру Фінлея...

він напустив на нього своїх собак. Велетень так здивувався, що навіть забув про чарівний блакитний меч, яким хотів убити Фінлея.

Та, на біду, собаки здійняли гучний гавкіт, і дівчина вийшла з дому подивитися, що сталося.

Тоді велетень схопив її за руку і вони втекли.

Фінлей залишився сам.

Але він знав, що це ненадовго. Скоро до нього в гості завітають велетні, щоб помститися за свого молодшого брата. Він заклав двері поліном, потім підкинув побільше торфу у вогнище і став чекати.

Раптом він почув страшенний гуркіт, наче грім у горах. Це посипалися великі камені з-під ніг велетня, що спускався з гори.

Велетень підійшов до будинку Фінлея і закричав-загарчав-заревів:

– Фі! Фо! Фу! Хто насмілився замкнути двері! Сором і ганьба тому, хто не пускає втомленого подорожнього в дім!

І він натиснув плечем на двері, вибив їх і увірвався в будинок. Але Фінлей вже чекав на нього. Він стояв під прикриттям палаючого вогнища з луком і стрілами напоготові.

І тільки-но велетень увірвався в будинок, він випустив першу стрілу. Але вона лише поранила велетня. Той заревів від болю і кинувся на Фінлея.

Невідомо, що сталося б з хоробрим Фінлеем, якби не його вірні пси.

Вони накинулися на велетня, і поки він від них відбивався, Фінлей встиг випустити з лука другу стрілу і вбив чудовисько.

Вранці Фінлей пішов до тієї улоговини, де жила Добра Чарівниця.

– Ти хоробрий хлопець! – похвалила його старенька. – Як це тобі вдалося?

І Фінлей розповів їй усе, як було: як собаки допомогли йому здолати страшного велетня.

– Ну, ця битва ще не битва, – сказала Добра Чарівниця. – Битва буде попереду. Бережи своїх собак!

А дочка Доброї Чарівниця дала Фінлею цілющий червоний мох, який треба прикладати до ран, і проводила хороброго мисливця.

І цієї ночі Фінлей був удома сам, адже його сестра втекла з молодим велетнем. Посеред ночі він знову почув страшенний шум, наче гуркіт грому в горах, і навіть ще страшніше, ніж напередодні. Знову по схилу гори покотилися важкі камені і пролунав гучний стукіт у двері будинку.

– Фі! Фо! Фу! – заревів-загарчав велетень. – Ти вбив мого сина, але мене тобі не вбити!

І велетень вибив двері й увірвався в будинок.

Але Фінлей вже чекав на нього. При світлі вогнища він побачив, що цей велетень з п'ятьма головами, одна страшніша від одної. Розпочався запеклий бій, і не минути лиха б Фінлею, якби не його вірні пси. Вони хапали й кусали велетня, і поки він від них відбивався, Фінлей вихопив свого меча і встромив його чудовиську прямо в серце.

А вранці Фінлей знову пішов до Доброї Чарівниці і сказав їй:

– Мені знову допомогли собаки. Без них був би кінець!

– Ні, – сказала старенька, – ця битва ще не битва. Битва буде попереду! Слухай мене уважно, хоробрий мисливцю. Сьогодні вночі до тебе прийде сама стара Кейліх, щоб помститися за чоловіка та старшого сина. Але вона прийде без шуму і гуркоту, тихо та непомітно. Вона заговорить до тебе лагідно і попросить впустити її до хати. Але пам'ятай: вона прийде, щоб забрати в тебе життя! Роби, як я скажу тобі, і все скінчиться добре.

І Добра Чарівниця навчила хороброго Фінлея, що йому слід робити, а чого не слід.

І знову дочка Доброї Чарівниці приклала до ран Фінлея цілющий мох та відпустила його.

Коли настала ніч, Фінлей знову сидів у хаті сам і прислухався до тиші. У вогнищі горів жаркий вогонь. Собаки лежали поруч та грілися.

Раптом почувся легкий шурхіт, наче мертвий лист зашарудів на вітрі, і Фінлей почув за дверима слабкий, тремтячий голос:

– Впустіть втомлену нещасну стареньку погрітися біля вогнища! Відчиніть двері!

Фінлей гукнув їй:

– Я впущу тебе в дім, стара, якщо ти пообіцяєш поводитися тихо і нікому не заподієш в моєму будинку зла.

Стара пообіцяла.

І Фінлей впустив її в дім. Вона й справді виявилася дуже старою, згорбленою бабусею. Вклонившись Фінлею, вона сіла біля вогнища з одного боку, а він – з іншого. Собаки неспокійно снували по хаті, шкірили зуби та глухо гарчали.

– Які ж страшні у тебе собаки! – тремтячим голосом прошамкала стара. – Краще прив'яжи їх!

– Собаки ніколи не чіпатимуть добру стару жінку, – сказав Фінлей.

– Прив'яжи їх, дуже прошу тебе. Я так боюся злих собак!

– Але ж мені нема чим їх прив'язати, – сказав він.

– Я дам тобі три волосини з моєї голови. Вони такі міцні, що можна сплести з них якірний ланцюг для великого корабля.

Фінлей узяв три волосини і удав, ніби прив'язує собак. Насправді ж він просто наказав їм сидіти спокійно в кутку.

– Ти вже прив'язав їх? – запитала стара.

– Сама бачиш, як вони лежать смирно, – відповів він.

Стара подивилася на собак і заспокоїлася. Не кажучи більше ані слова, вони сиділи біля вогнища, як раптом Финлею здалося, ніби стара почала збільшуватися...

– Що з тобою? – запитав він. – Ти ніби ростеш...

– Ну що ти! – сказала стара. – Це все холодна ніч. Я замерзла і стиснулася в грудку, а зараз відігрілася біля твого вогнища.

Вони знову трохи помовчали. Фінлей не спускав очей зі старої і нарешті сказав:

– Ну звичайно, ти ростеш на очах!

Стара насупилася і сказала сердито:

– Так, росту! А ти убив мого чоловіка і мого старшого сина!

З цими словами вона схопилася і вперлася головою в стелю так, що будинок затрусився.

Фінлей теж скочив на ноги, але велетка встигла схопити його за волосся. Добре, що вона не могла порушити свою обіцянку і напасти на нього в його будинку. Але вона потягла його за поріг. Тоді пси схопилися зі своїх місць і кинулися на неї.

Фінлей не на життя, а на смерть став битися з велеткою. Вони качалися по землі, гамселячи один одного, і, звичайно, вона здолала б Фінлея, якби не собаки. Вони хапали й кусали її, і тому Финлею вдалося повалити її на землю і приставити до горла меч.

Тут вона ніби змирилася і стала обіцяти хороброму мисливцеві будь-які багатства, тільки б він відпустив її.

– Я віддам тобі усі скарби з нашої печери! – говорила велетка.

– Ні! – відповів мисливець.

– Ти отримаєш зачарований меч, який разить без промаху людину й звіра!

– Ні! – відповів мисливець.

– Я дам тобі чарівну паличку, яка може перетворити кам'яну брилу на славного воїна і славного воїна на кам'яну брилу!

– Ні! – відповів мисливець і встромив свій меч велетці прямо в серце.

Так наказала йому Добра Чарівниця.

Потім він приклав червоний мох до своїх ран і до ранку був цілком здоровий.

Він пішов до хатини Доброї Чарівниці і розповів про все, що сталося: як собаки допомогли йому подолати стару Кейліх.

– Тепер ти герой, Фінлею! – сказала Добра Чарівниця. – Оце була битва з битв! – і вона погладила собак.

Не минуло й тижня, як Фінлей одружився з гарненькою донькою Доброї Чарівниці. Вони жили довго і щасливо. Усі скарби велетнів дісталися їм, тож вони жили вони багато, а оскільки їх охороняли вірні пси Фінлея, то вони нічого й нікого не боялися.