У горобців зовсім так само, як і в людей: дорослі горобці й горобчихи – пташки нудні й про все говорять, як у книжках написано, а молодь – живе своїм розумом.

Був собі жовторотий горобчик, звали його Пудиком, а жив він над вікном лазні, за верхньою шалівкою, у теплім гніздечку з клоччя, мошинок та інших м'яких матеріалів.

Літати він ще не пробував, та вже крильцями махав і все виглядав з гнізда: хотілося швидше дізнатися, що таке світ і чи годиться він для нього.

– Що, що? – питала його горобчиха-мама.

Він стріпував крильцями і, дивлячись на землю, цвірінькав:

– Чорна-чорнісінька!

Прилітав татусь, приносив кузьок Пудикові і вихвалявся:

– Чи я цінь?

Мама-горобчиха хвалила його:

– Цінь, цінь!

А Пудик ковтав кузьок і думав: «Чим чваняться – черв'яка з ніжками дали, – чудо!» І все висувався з гнізда, все роздивлявся.

– Чадо, чадо, – непокоїлась мати, – гляди, беркицьнешся!

– Чим, чим? – питав Пудик.

– Та не чим, а впадеш на землю, кішка – чик! і злопає! – пояснив батько, відлітаючи на полювання.

Так усе і йшло, а крила рости не поспішали. Дмухнув якось вітер – Пудик питає:

– Що, що?

– Вітер дмухне на тебе – хух! і скине на землю – кішці! – пояснила мати.

Це не сподобалося Пудику, він і сказав:

– А навіщо дерева гойдаються? Хай перестануть, тоді вітру не буде...

Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив – він любив усе пояснювати по-своєму.

Іде повз лазню чоловік, махає руками.

– Чисто крила йому кішка обірвала,– сказав Пудик, – самі кісточки лишились!

– Це людина, вони всі безкрилі! – сказала горобчиха.

– Чому?

– У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чуєш?

– Чому?

– Були б у них крила, то вони б і ловили нас, як ми з татком комашок...

– Казна-що! – сказав Пудик. – Казна-що, дурниці! Всі повинні мати крила. Адже на землі гірше, ніж у повітрі!.. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб усі літали.

Пудик не вірив мамі, він ще не знав, що, як мамі не вірити, це скінчиться лихом.

Він сидів на самім краю гніздечка і на все горло виспівував віршик, який сам склав:

Співав, співав та й випав з гнізда,

а горобчиха за ним,

а кішка – руда, зелені очі – мов тут була.

Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ніжках і цвірінькає:

– Честь маю, маю честь...

А горобчиха відштовхує його вбік, пір'я в неї настовбурчилось, страшна, хоробра, дзьоб розкрила – в око кішці націляється...

– Геть, геть! Лети, Пудику, лети на вікно, лети...

Страх підняв з землі горобчика, він підстрибнув, замахав крильцями – раз, раз, і – на вікні!

Тут і мама підлетіла – без хвоста, але надзвичайно рада, – сіла поряд з ним, клюнула його в потилицю й каже:

– Що, що?

– Ну, що ж! – сказав Пудик. – Всього відразу не навчишся!

А кішка сидить на землі, зчищає з лапи горобчишине пір'я, дивиться на них – руда, зелені очі – і з жалем нявчить:

– М'яке-е-енький такий горобчичок... наче ми-ишка... Ня-у-у...

І все скінчилось щасливо, якщо не згадувати про те, що мама лишилася без хвоста...