Як виникли Карпати?

Колись на місці Карпат була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яво­рами, берестами й тополями, долиною текли потічки та річки, багаті на дрібну й велику рибу.

Володарем долини був велетень на ймен­ня Силун. Коли він ішов, від його кроку земля стугоніла.

Силун мав багато усякої худоби: череди корів та волів, отари овець, табуни коней,

стада свиней паслися на толоках, блукали лісами, А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках.

Жив цей велетень у розкішному пала­ці з білого мармуру, з високими вежами, що сягали аж до самих хмар, Було там стіль­ки покоїв, що легко можна було заблукати в них. А в покоях — добра всякого! Уночі Силун спав у золотому ліжку, вистеленому дорогими килимами, а вдень звик відпочива­ти у срібному кріслі,

Наймити йому землю обробляли,, за ху­добою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі працювали, ба­гатство примножували, та не собі, а Силу-нові» Наймити й наймички жили не в палаці, а далеко від нього, у дерев'яних халупах та землянках. Не хотів господар, щоб у світли­цях смерділо гноєм та людським потом. Ніх­то не смів покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками,

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він по­дався в мандри ще десятирічним хлопчиком, бо батько помер, лишив сім'ю у злиднях, і мусив хлопець чимось допомагати матері.

Служив Карпо рік, другий, п'ятий. Як і всі, косив траву, орав землю, сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. І не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів немічних і недужих.

Полюбили його всі наймити й наймич­ки — за чесність, працьовитість. Карпо нена­видів тих, хто велетню дуже низько кланявся, до самих ніг нахилявся... Тяжко йому було дивитись, як Силун усе собі забирає, а народ голодує,

Коли Карпові виповнилось двадцять літ, вирішив він додому повертатись. Був певний, що за добру працю велетень йому запла­тить і він, Карпо, повернеться до матері не з порожніми руками, і тільки про це тепер і думав. Усе міркував, як із велетнем пого­ворити про розрахунок.

Якось уночі йому не спалося від тих ду­мок. Вийшов надвір і побачив раптом якусь тінь. Скоро пізнав Силуна. Той ішов подиви­тися, як худоба ночує, чи все гаразд.

Карпо подумав, що саме час поговорити з паном.

— Чому ти тут, Карпе? — спитав Силун, упізнавши хлопця.— Чи не дівча виглядаєш?

— Не дівча,— відповідає Карпо,— а вас, велетне. Маю з вами поговорити. Служив я вам довго і чесно, та маю додому верта­тися, аби матінку живою застати... Платню за службу хочу попросити.

Силун спочатку подумав, що слуга жар­тує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб іти геть від нього. Та й платні ніхто не ви­магав. Але Карпо й не думав відступатися:

— Я чесно служив, велетне. І моя праця, гадаю, щось коштує.

— Нікуди не підеш! —- розгнівався пан.— То вже я знаю, коли й куди мої наймити по­винні ходити.

— Я таки піду, пане,— наполягав Кар­по.— і ще раз вам кажу, що моя робота чогось вартує.

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан пробачити не міг.

— Туди, під землю, тебе відпущу! — лютився він, тицяючи, пальцем собі під ноги і приступаючи до парубка.— Там буде твоя платня!

Та хлопець не зрушив з місця.

— За мою роботу, пане, доведеться пла­тити,— ще раз нагадав, ніби й не чув пансь­кої погрози. Ця відповідь ще гірше розлю­тила Силуна — скипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь сапнув¹. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яму вибив.

Але Карпові нічого не сталося, звівся на ноги й відчув у собі непереможну міць,— то, мабуть, землиця йому сили додала за те, що тяжко працював на ній. Схопив Карпо Силуна, ударив ним об землю, далі ще раз і ще раз. Не витримала матінка-земля тих ударів і розступилася. І опинився Силун у під­земній печері, у яку гадав загнати непокір­ного наймита. Даремно він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася навіки. Тоді взявся Силун до своєї сили. Ударив ногою у земну твердь — вона вигнулася, та не роз­кололася, вдарив другою ногою — вигнула­ся ще більше, а розчахнутися не хоче. Про­бував головою пробивати, плечима натиска­ти — марно, кулаками гатив — теж не до­помогло. Але від його ударів на рівнині гора за горою здіймалися, і що дужче кидав со­бою Силун-велетень, то вищі гори вставали навколо. А найдужче бив собою там, де Гу-цульщина, і там гори вигналися найвищі.

Уранці прокинулись наймити і дуже зди­вувались. Навколо — гори, а там, де був

палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом з-під землі ринула вода й заповнила ту прірву. Дивувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.

Люди зажили вільно. Одні залишились на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчи­лися ліси рубати, хати будувати.

Кажуть, що Силун ще й тепер не вга­мувався під землею, пробує вирватися, але вже не утворюються гори від його ударів, бо постарів і сили такої не має. То вже не вир­ватись йому на поверхню ніколи!