Ранньої зими, тільки-но випаде сніг, залягають у свої лігва ведмеді. Старанно й уміло в лісовій глушині лаштують вони ці зимові барлоги. М’якою запашною хвоєю, корою молодих ялиночок, сухим лісовим мохом устилають своє житло.
Тепло й затишно у ведмежих лігвах. Як тільки цюкнуть у лісі морози, засинають у барлогах ведмеді.
І чим лютіші морози, чим дужче розгойдує вітер дерева — міцніше, непробудніше сплять.
Пізньої зими родяться у ведмедиць манюні сліпі ведмежата. Тепло ведмежатам у заметенім сніговім барлозі... Чмокають, смокчуть молоко, деруться на спину матері — величезної, дужої ведмедиці, що влаштувала для них тепле лігво.
Тільки за великої відлиги, коли починає капати з дерев і білими шапками опадає з гілля снігова наметіль, ведмідь прокидається. Хоче довідатися достеменно: чи не прийшла ще, чи не почалася, бува, в лісі весна?
Вигляне ведмідь із барлога, подивиться на зимовий ліс — і знову вкладається спати аж до весни.