Від самого ранку купчилися за лісом сірі хмари й усе погрожували звідти своїм холодним подихом: ху-у-у...
— Тікай, Мишко,— гукали всі,— бо зараз як війне снігом!
А він знай ягодами ласує: то горобиною, то калиною...
Сніг пішов уночі. На ранок таке зробилося... Ні стежки, ні доріжки, скрізь однаково біло. «Ой лишенько,— злякався ведмідь,— як же тепер барліг шукати?» Він туди, він сюди — нема шляху! А тут ще хтось сокирою: клюк-клюк, а гавкучий собака десь: гав! гав! Сів він під ялинкою, аж тремтить увесь.
— Так йому й треба,— каже головний снігур.— Бачиш, як горобину пообскубував?
— Дивіться на цього ненажеру! — гукнула сорока.— Не клопочися, Мишку, біжи за мною!
Сама пурх-пурх, а ведмідь човг-човг слідом мокрими п’ятами. Так і дісталися барлога. І вже знає сорока, що навесні Мишко їй обов’язково віддячить. Скільки хоч натрусить м’якенької шерсті на гніздо пискляткам.