Засперечалися снігові подорожники — маленькі, з горобців, північні пташки. Не можуть вирішити, який буває сніг.
Літають, перепитують:
— Який буває сніг?
— Золотий! — відповів ранок, висвічуючи морозну тундру.
— Блакитний,— сказало денне чисте небо.
— Синій, синій,— прошепотіли тіні старих модрин.
— Хо-о-лодний! — крякнула качка, ховаючи дзьоб під крило й підгинаючи лапку.
— Теплий,— пробурмотіла біла куріпка й зарилась у кучугуру подрімати.
— Легкий, легкий, легкий! — прошумів вітер і закружляв, ніби пух кульбабки, густі сніжинки.
— Важкий! Дуже важкий! — зітхнули гілки кедрового стелюха, притиснуті до землі вагою снігових наметів.
— Червоний-червоний! — сказала вечірня зоря, спалахнувши над вершинами сопок.
— Срібний, звичайно! — посміхнувся ясний місяць, піднімаючись із-за гір до зірок.
Тайгу й тундру до самого океану пролетіли снігові подорожники й усе питали, питали. Так і не взнали, який же сніг.