Як знахар керує бурею

Українська легенда

«...Був тут колись у нашому селі один Василь, і такий вже знахар, що направить або одведе дощ або град, як хоче. Було оце жнемо у полі хліб, от і находить хмара. Ми давай швидше зносити снопи, а йому й байдуже, жне та жне собі, потягує люльку й каже:

— Не бійтесь, дощу не буде!

То, гляди, і нема дощу. Раз це я вже своїми очима бачив. Жнемо ми жито, аж ось небо почорніло, піднявся вітер, загуло спершу здалеку, а потім і у нас над самою головою. Грім, блискавиця, вихор... такий піднявся буревій, що, Боже, твоя воля! Ми за снопи, а він:

— Не бійтесь, не буде дощу!

— Де вже там не буде?

Не слухаємо його. А він закурив люльку та й жне собі помалу.

Аж ось де не візьмись чоловік на чорному коні і сам увесь чорний, летить і прямо до женця:

— Гей, пусти! — каже.

А Василь у відповідь:

— Ні, не пущу.

— Пусти, зроби милість!

— Не пущу, не треба було так багато набирати.

Чорний їздець припав до гриви і помчавсь по полю.

Тим часом чорна хмара посизіла й побіліла. Старі наші полякались, що буде град. А Василю байдуже. Жне собі та курить люльку.

Аж ось ізнов де не візьмись їздець, мчить по полю ще швидше од першого. Тільки цей вже увесь у білому і на білому коні.

— Пусти, кричить до Василя.

— Не пущу!

— Пусти, Бога ради!

— Не пущу! Не треба було так багато набирати.

— Гей, пусти, не витримаю!

Тоді тільки Василь розігнувся та й каже:

— Ну, добре, ступай вже, та тільки он у той байрак, що за нивою.

Тільки-но вимовив, вже їздця нема, а град так і сипнув, як із кошика. Через малу годинку байрак увесь засипало, як е тобі, рівно з краями».